Be Very Special:

Юрій Каневський – про власне стріт-лого, роботу з шовкотрафаретом та ком’юніті в аварійному приміщенні

Я займаюся різноманітними візуальними практиками, від графіки до фотографії. Наразі більше приділяю увагу шовкотрафарету. Це допомагає мені створювати проекти, брати замовлення і заробляти гроші, оскільки я не працюю вже декілька років, розчарувався в інших сферах. Зрозумів, що хочу робити те, що мені подобається, приносить задоволення, гроші, видно результат. Це не обмежується лише малюванням на стінах чи фотографією.

Навчався на експериментальному факультеті в Інституті технології та дизайну, спеціальність «Фото- та відеодизайн». Можливо, навчання у цьому напрямку і підштовхнуло мене: я вивчав режисуру, фотографію, операторське мистецтво. Фотографія для мене є просто медіаінструментом.

Навіть не пам’ятаю, коли почав малювати. Моє заняття графіті переходило у різноманітні практики. Загалом створення графіті багато в чому допомагає, це як практика розминання мізків, як інструмент-тренажер. Закінчених робіт у вигляді графіті у мене, напевно, немає.

Крокодил – це стріт-лого, яке я придумав приблизно в 2005 році. Перемалював череп із палеонтологічного музею на свій штиб у вигляді графіки. Він став символом і нашої команди, з якою ми малювали графіті. Як підпис, але у вигляді знака. Ті, хто перебуває в цій культурі, візуально впізнавали нас. Для перехожих це щось незрозуміле, можливо, навіть агресивне.

З технологією шовкотрафарету я ознайомився досить давно. Заняття графіті звели з анархістами, які віддали нам станок і навчили ним користуватися. Коли це не просто красивий принт, а він ще й несе у собі меседж, ребус, то завжди цікаво з таким працювати. Загалом це стара технологія, їй вже тисяча років. Мене вона повністю влаштовує: я можу друкувати і на одязі, і на папері; і фотографію, і свою графіку. Швидкий спосіб перетворити щось у кінцевий продукт.

Футболки – це хобі, друзі купують, підтримують, щоб цим далі можна було займатися. Робимо інколи сейли з однодумцями, які теж працюють у подібному напрямку. А також організовуємо міні-івенти, де можна подивитися, що ми робимо, придбати нові футболки, просто з нами потусити. Це не заробіток, швидше, як хобі.

На цьому станку ми багато всього друкували. Була скейт-тусовка, яка робила свій мерч. Ми як об’єднання графіті-художників робили свій. І заснували LPP студію, це був перший у Києві street wear brand.

До нас приїхали друзі з Франції та Бельгії, жили в нашому ком’юніті. Вони якось прокинулися, подивилися навколо і сказали щось про маленький свинарник. Ми почули, і цю назву використали для студії.

Декілька місяців тому ми робили синтакс-сервіс, теж об’єднання друзів, знайомих, які так чи інакше займалися колабораціями з різними українськими та закордонними дизайнерами. Зійшлися на тому, що це можна об’єднати в одне агентство.

Глядач відіграє максимально важливу роль. Усі проекти, починання в будь-якому випадку треба показувати, а не складати у шухляду.

Ближча та аудиторія, з якою безпосередньо є контакт, тому що інтернет – це десь далеко. Звичайно, цікавіше спілкуватися наживо, така комунікація для мене важливіша.

У мене робіт особливо немає, коли люди сюди приходять, не розуміють, чим я займаюся, тому що не на показ. У мене є багато проектів, над якими працюю, однак поки не впевнений, чи варто їх показувати. Це як безкінечний пошук.

Це місце — виробниче приміщення. Тут ми з однодумцями друкуємо, хтось займається власними проектами. Живу на іншому кінці міста. Сюди я приїжджаю електричкою майже щодня, коли є над чим працювати.

Ми тут уже два роки: друзі запросили спільно винайняти приміщення і зайнятися кожний своєю справою. Віктор Дікасов працює над дизайном одягу, Олексій Гоц фотографією, Енді взуття робить.

Підтримка серед друзів, спільні інтереси, проекти — на рівні комунікації це завжди цікаво. Також іноді користуємося фотостудією. У нас тут як ком’юніті: мені треба щось зняти, я іду і знімаю до друга в студію, коли йому треба надрукувати, він приходить із цим до мене.

Заняття стріт-фото теж з графіті почалося. Спочатку просто документував свої роботи на плівку, потім ішов з камерою по місту і дорогою фотографував. Є деякі ресурси в інтернеті, наприклад, Flickr чи Tumblr, які я заповнюю суто світлинами. Я не публікую малюнки чи якесь графіті. З цього блогу і не скажеш, що я малюю.

Для нас межею завжди було обличчя міста, якісь старі будинки, на яких просто рука не піднімається малювати. Проте у забудовників піднімаються руки обклеїти їх рекламою. В цьому випадку у вуличних художників набагато чистіші філософія і підхід. Вони люблять своє місто, знають його, і графіті дає вічний searching по місту. Починається з того, що ти шукаєш, де помалювати, і в результаті знаходиш круті місця. Тоді місто по-іншому сприймаєш.

Це дає надію, що не все так погано. Я не урбаніст, мені складно сказати, яким є місто, зараз його бачу окремими районами.

З одного боку, я сам собі ставлю обмеження, що майже ніде не малюю. Водночас їх і немає: де захотів, там намалював. Не малював би на старих історичних будівлях. Хоча тут ще питання, що їх спотворює більше — графіті, мурали чи реклама.