Be Very Special:
Юрій Каневський – про власне стріт-лого, роботу з шовкотрафаретом та ком’юніті в аварійному приміщенні
Слово куратора
Володимир Воротньов,
художник, куратор проекту
Hennessy Be Very Special
Райтер з культової графіті-команди «Пся Крев», забив весь Київ бестіарієм з чудернацьких крокодилячих голів. Деякі можна знайти і досі, попри всі зусилля комунальних служб. Гротескна паща алігатора стала візитівкою Юри і найбільш тиражованим монохромним настінним зображенням 2000-х. Окрім серійного лого-райтингу, одним з перших серед графіті-художників почав працювати на полотні та в жанрі вуличної фотографії. Зараз займається графікою та авторським друком.
Я займаюся різноманітними візуальними практиками, від графіки до фотографії. Наразі більше приділяю увагу шовкотрафарету. Це допомагає мені створювати проекти, брати замовлення і заробляти гроші, оскільки я не працюю вже декілька років, розчарувався в інших сферах. Зрозумів, що хочу робити те, що мені подобається, приносить задоволення, гроші, видно результат. Це не обмежується лише малюванням на стінах чи фотографією.
Навчався на експериментальному факультеті в Інституті технології та дизайну, спеціальність «Фото- та відеодизайн». Можливо, навчання у цьому напрямку і підштовхнуло мене: я вивчав режисуру, фотографію, операторське мистецтво. Фотографія для мене є просто медіаінструментом.
Навіть не пам’ятаю, коли почав малювати. Моє заняття графіті переходило у різноманітні практики. Загалом створення графіті багато в чому допомагає, це як практика розминання мізків, як інструмент-тренажер. Закінчених робіт у вигляді графіті у мене, напевно, немає.
Крокодил – це стріт-лого, яке я придумав приблизно в 2005 році. Перемалював череп із палеонтологічного музею на свій штиб у вигляді графіки. Він став символом і нашої команди, з якою ми малювали графіті. Як підпис, але у вигляді знака. Ті, хто перебуває в цій культурі, візуально впізнавали нас. Для перехожих це щось незрозуміле, можливо, навіть агресивне.
«Глядач відіграє максимально важливу роль. Усі проекти, починання в будь-якому випадку треба показувати, а не складати у шухляду.»
З технологією шовкотрафарету я ознайомився досить давно. Заняття графіті звели з анархістами, які віддали нам станок і навчили ним користуватися. Коли це не просто красивий принт, а він ще й несе у собі меседж, ребус, то завжди цікаво з таким працювати. Загалом це стара технологія, їй вже тисяча років. Мене вона повністю влаштовує: я можу друкувати і на одязі, і на папері; і фотографію, і свою графіку. Швидкий спосіб перетворити щось у кінцевий продукт.
Футболки – це хобі, друзі купують, підтримують, щоб цим далі можна було займатися. Робимо інколи сейли з однодумцями, які теж працюють у подібному напрямку. А також організовуємо міні-івенти, де можна подивитися, що ми робимо, придбати нові футболки, просто з нами потусити. Це не заробіток, швидше, як хобі.
На цьому станку ми багато всього друкували. Була скейт-тусовка, яка робила свій мерч. Ми як об’єднання графіті-художників робили свій. І заснували LPP студію, це був перший у Києві street wear brand.
LPP – це La Petite Porcherie, що у перекладі означає «маленький свинарник».
До нас приїхали друзі з Франції та Бельгії, жили в нашому ком’юніті. Вони якось прокинулися, подивилися навколо і сказали щось про маленький свинарник. Ми почули, і цю назву використали для студії.
Декілька місяців тому ми робили синтакс-сервіс, теж об’єднання друзів, знайомих, які так чи інакше займалися колабораціями з різними українськими та закордонними дизайнерами. Зійшлися на тому, що це можна об’єднати в одне агентство.
Глядач відіграє максимально важливу роль. Усі проекти, починання в будь-якому випадку треба показувати, а не складати у шухляду.
Ближча та аудиторія, з якою безпосередньо є контакт, тому що інтернет – це десь далеко. Звичайно, цікавіше спілкуватися наживо, така комунікація для мене важливіша.
У мене робіт особливо немає, коли люди сюди приходять, не розуміють, чим я займаюся, тому що не на показ. У мене є багато проектів, над якими працюю, однак поки не впевнений, чи варто їх показувати. Це як безкінечний пошук.
Це місце — виробниче приміщення. Тут ми з однодумцями друкуємо, хтось займається власними проектами. Живу на іншому кінці міста. Сюди я приїжджаю електричкою майже щодня, коли є над чим працювати.
Ми тут уже два роки: друзі запросили спільно винайняти приміщення і зайнятися кожний своєю справою. Віктор Дікасов працює над дизайном одягу, Олексій Гоц фотографією, Енді взуття робить.
Це аварійне приміщення, воно вже наполовину зруйноване, дуже старе. Це як острівок незалежності в місті, ми тут робимо все, що хочемо, в рамках закону.
Підтримка серед друзів, спільні інтереси, проекти — на рівні комунікації це завжди цікаво. Також іноді користуємося фотостудією. У нас тут як ком’юніті: мені треба щось зняти, я іду і знімаю до друга в студію, коли йому треба надрукувати, він приходить із цим до мене.
Заняття стріт-фото теж з графіті почалося. Спочатку просто документував свої роботи на плівку, потім ішов з камерою по місту і дорогою фотографував. Є деякі ресурси в інтернеті, наприклад, Flickr чи Tumblr, які я заповнюю суто світлинами. Я не публікую малюнки чи якесь графіті. З цього блогу і не скажеш, що я малюю.
Для нас межею завжди було обличчя міста, якісь старі будинки, на яких просто рука не піднімається малювати. Проте у забудовників піднімаються руки обклеїти їх рекламою. В цьому випадку у вуличних художників набагато чистіші філософія і підхід. Вони люблять своє місто, знають його, і графіті дає вічний searching по місту. Починається з того, що ти шукаєш, де помалювати, і в результаті знаходиш круті місця. Тоді місто по-іншому сприймаєш.
Київ і потворний дуже, і брудний, але при цьому є те, що робить його особливим. Це люди та місця.
Це дає надію, що не все так погано. Я не урбаніст, мені складно сказати, яким є місто, зараз його бачу окремими районами.
З одного боку, я сам собі ставлю обмеження, що майже ніде не малюю. Водночас їх і немає: де захотів, там намалював. Не малював би на старих історичних будівлях. Хоча тут ще питання, що їх спотворює більше — графіті, мурали чи реклама.
Коментар
Сергій Вовк
співзасновник Kyiv Academy of Media Arts
Я обожнюю стріт-арт як соціальний чи політичний протест або просто спосіб творчого самовираження. Дивлячись на роботи художників, часто задумуюсь не лише про їхній посил — але і про те, як їм живеться. Як вони уявляють вулиці міста — неймовірно великий і складний публічний музейний простір. І щодовше думаю, тим більше розумію, що стріт-арт має всі атрибути для того, щоб називатися та цінуватися як «музейне» мистецтво. Меседж, крафт, бекграунд творця і навіть ціна роботи. Колись для однієї конференції я дуже надихнувся підготувати лекцію «Стріт-арт як канал комунікації». Стенсіл-арт для першого та фінального слайдів зробив сам. Ці слайди для комп’ютера досі ще на вулиці, кайф.
Налийте Hennessy Very Special у келих типу Highball. Додати кубики льоду (наповнити склянку), залити нефільтрованим яблучним соком високої якості. Прикрасити слайсами свіжого яблука.